https://www.youtube.com/watch?v=TbdtOH2FHHQ

                                   

 Не закохуйся в обличчя, 

  Не закохуйся в вбрання,                                       

 А закохуйся в ту душу,                                          

 Що потрібна для життя!                                            

 Бо краса-це сон зрадливий,                                              

 Раз присниться та й нема.                                                 

 А душа – це все на світі,                                                    

Що потрібно для життя

Богда́н Сильве́стрович Сту́пка (27 серпня 1941, смт Куликів — 22 липня 2012, Київ) — український актор театру і кіно, лауреат Шевченківської премії (1993, за головну роль у виставі «Тев'є-Тевель», за Шолом-Алейхемом), Народний артист УРСР (1980), Народний артист СРСР (1991), Герой України (2011).

Завжди все можна почати з чистого аркушу, було б бажання та сміливість.
Ніколи не бійтесь розпрощатись з колишнім життям, людьми які вас не цінують та емоціями які не надто корисні для вашого організму, навколишнього середовища.
Та нарешті для вас  
Не будьте заручниками життя а будьте його авторами.


Інколи на нове життя нас може надихнути поезія.

  

Поезії

1)«Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія — це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі».  

2)  «Блажен той муж, воістину блажен,

котрий не був ні блазнем, ні вужем.
Котрий вовік ні в празники, ні в будні
не піде на збіговиська облудні.

І не схибнеться на дорогу зради,
і у лукавих не спита поради.
І не зміняє совість на харчі, —
душа його у Бога на плечі.

І хоч про нього скажуть: навіжений,
то не біда — він все одно блаженний.
І між людей не буде одиноким,
стоятиме, як древо над потоком.

Крилаті з нього вродяться плоди,
і з тих плодів посіються сади.
І вже йому ні слава, ні хула
не зможе вік надборкати крила.

А хто від правди ступить
на півметра, —
душа у нього сіра й напівмертва.

Не буде в ній ні сили, ні мети,
лиш без’язикі корчі німоти.

І хто всіляким ідолам і владам
ладен кадити херувимський ладан,
той хоч умре з набитим гаманцем, —
душа у нього буде горобцем.

Куди б не йшов він, на землі і далі,
дощі розмиють слід його сандалій.
Бо так воно у Господа ведеться —
дорога ницих в землю западеться!»

3)«І скаже світ: — Ти крихта у мені.

Ти світлий біль в тяжкому урагані.
Твоя любов — на грані маячні
і віра — у наївності на грані.

Що можеш ти, розгублене дитя,
зробити для вселюдського прогресу?
— Я можу тільки кинути життя
історії кривавій під колеса.

Хоч знаю: все це їй не первина.
Але колись нап’ється ж до переситу!
Захоче випити не крові, а вина
за щастя людства, за здоров’я всесвіту!»

4)«А й правда, крилатим ґрунту не треба.

Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір»я,
А з правди, чесноти і довір»я.

У кого — з вірності у коханні.
У кого — з вічного поривання.

У кого — з щирості до роботи.
У кого — з щедрості на турботи.

У кого — з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!«

                                          

  5)«Коли я буду навіть сивою,

і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!

Лі́на Васи́лівна Косте́нко (нар. 19 березня 1930, Ржищів, Київська округа, Українська РСР) — українська письменниця, поетеса-шістдесятниця. Лауреатка Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994).

У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним з лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році.

Почесна професорка Києво-Могилянської академії, почесна докторесса Львівського та Чернівецького університетів.

Відмовилась від звання Героя України.

   1948 рік.   

  2006 рік.

2016 рік.