Поети рідного краю
середу, 24 травня 2017 р.
Не закохуйся в обличчя,
Не закохуйся в вбрання,
А закохуйся в ту душу,
Що потрібна для життя!
Бо краса-це сон зрадливий,
Раз присниться та й нема.
А душа – це все на світі,
Що потрібно для життя
Богда́н Сильве́стрович Сту́пка (27 серпня 1941, смт Куликів — 22 липня 2012, Київ) — український актор театру і кіно, лауреат Шевченківської премії (1993, за головну роль у виставі «Тев'є-Тевель», за Шолом-Алейхемом), Народний артист УРСР (1980), Народний артист СРСР (1991), Герой України (2011).
Завжди все можна почати з чистого аркушу, було б бажання та сміливість.
Ніколи не бійтесь розпрощатись з колишнім життям, людьми які вас не цінують та емоціями які не надто корисні для вашого організму, навколишнього середовища.
Та нарешті для вас
Не будьте заручниками життя а будьте його авторами.
Інколи на нове життя нас може надихнути поезія.
Поезії1)«Страшні слова, коли вони мовчать,коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись. Хтось ними плакав, мучивсь, болів, із них почав і ними ж і завершив. Людей мільярди і мільярди слів, а ти їх маєш вимовити вперше! Все повторялось: і краса, й потворність. Усе було: асфальти й спориші. Поезія — це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі».
2) «Блажен той муж, воістину блажен,
котрий не був ні блазнем, ні вужем.
Котрий вовік ні в празники, ні в будні не піде на збіговиська облудні.
І не схибнеться на дорогу зради,
і у лукавих не спита поради. І не зміняє совість на харчі, — душа його у Бога на плечі.
І хоч про нього скажуть: навіжений,
то не біда — він все одно блаженний. І між людей не буде одиноким, стоятиме, як древо над потоком.
Крилаті з нього вродяться плоди,
і з тих плодів посіються сади. І вже йому ні слава, ні хула не зможе вік надборкати крила.
А хто від правди ступить
на півметра, — душа у нього сіра й напівмертва.
Не буде в ній ні сили, ні мети,
лиш без’язикі корчі німоти.
І хто всіляким ідолам і владам
ладен кадити херувимський ладан, той хоч умре з набитим гаманцем, — душа у нього буде горобцем.
Куди б не йшов він, на землі і далі,
дощі розмиють слід його сандалій. Бо так воно у Господа ведеться — дорога ницих в землю западеться!»
3)«І скаже світ: — Ти крихта у мені.
Ти світлий біль в тяжкому урагані.
Твоя любов — на грані маячні і віра — у наївності на грані. Що можеш ти, розгублене дитя, зробити для вселюдського прогресу? — Я можу тільки кинути життя історії кривавій під колеса. Хоч знаю: все це їй не первина. Але колись нап’ється ж до переситу! Захоче випити не крові, а вина за щастя людства, за здоров’я всесвіту!»
4)«А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір»я,
А з правди, чесноти і довір»я.
У кого — з вірності у коханні.
У кого — з вічного поривання.
У кого — з щирості до роботи.
У кого — з щедрості на турботи.
У кого — з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!«
5)«Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,а для тебе буду красивою, а для когось, може, й ніякою. А для когось лихою, впертою, ще для когось відьмою, коброю. А між іншим, якщо відверто, то була я дурною і доброю. Безборонною, несинхронною ні з теоріями, ні з практиками. і боліла в мене іронія всіма ліктиками й галактиками. І не знало міщанське кодло, коли я захлиналась лихом, що душа між люди виходила забинтована білим сміхом. І в житті, як на полі мінному, я просила в цьому сторіччі хоч би той магазинний мінімум: — Люди, будьте взаємно ввічливі! — і якби на те моя воля, написала б я скрізь курсивами: — Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими! |
вівторок, 23 травня 2017 р.
Лі́на Васи́лівна Косте́нко (нар. 19 березня 1930, Ржищів, Київська округа, Українська РСР) — українська письменниця, поетеса-шістдесятниця. Лауреатка Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994).
У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним з лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році.
Почесна професорка Києво-Могилянської академії, почесна докторесса Львівського та Чернівецького університетів.
Відмовилась від звання Героя України.
1948 рік.
2006 рік.
2016 рік.
Підписатися на:
Дописи (Atom)